Етнологічне розкриття прадавності Гуцулії

Заглиблюючись думками у далеку минувшину, щоб окреслити вічнозначиму цінність для творчої духовної і фізичної діяльності людини, Тарас Шевченко відзначає у цьому вірші, що лише воля дає можливість відчути «свій рай», бо лише «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Впродовж всього творчого шляху переживав поет, що «Україну злії люде присплять лукаві», та , що «правда наша п'яна спить». Тому наш народ, перебуваючи в тривалій неволі, не міг достеменно знати Правду про свою прадавню історію, не міг її і зі знанням писати, бо різномасті загарбники нашої благодатної Землі винищували духовно і фізично як живих, так і матеріальних її носіїв. І тут же вони поспішали написати таку «історію», щоб українці не вважали себе корінним населенням на своїй землі і лише знали, що живуть на ній з ласки зайд, котрі як колись, так і тепер намагаються принизити нас, прищеплюючи почуття меншовартості та бацилу українського самоїдства.
Як висловилась наша сучасна поетеса Ліна Костенко, пора змобілізуватись нашим інтелектуальним силам, щоб «вивести з бруду цей потворний час», щоб наша Правда світилась у величній чистоті і творила у свідомості кожного українця переконуючу гордість за наше величне історичне минуле. А в ньому найціннішим здобутком наших творчих прапредків є етнічна традиція. Зла історія переважно понівечила її на Україні. Лише гуцульський субетнос доніс її до сучасності у відносно кращому стані. Тому і тепер його унікально досконале побутово-творче мистецтво дивує своєю екзотикою чужосторонського пришельця.
Сучасні наші національні науковці стараються очистити дотеперішні знання від чужинецького історичного «бруду» та, досліджуючи невідоме, розкрити правду про нашу давнину. Тепер, в умовах незалежності України з'являються грунтовні народознавчі праці та широкий спектр наукових публікацій багатьох дослідників-етнографів, а також періодичні та тематичні видання, котрі творять базу пізнавальних першоджерел, що досить різносторонньо висвітлюють етнічну спадщину, зокрема Гуцулії.
Однак, наукове розкриття етногенезу українського населення в деякій мірі, як відзначає академік Ю. Шилов (2001), гальмується все ще триваючою радянською заідеологізованістю, за якою ніби наш народ виник не раніше 14 століття. Однак, тепер, коли право на історичну правду забезпечується Українською Державністю, пора глибинно шукати відповіді на питання, котрі заповів Т. Шевченко: «Хто ми? Чиїх батьків?..». Тобто, треба знати етногенез свого народу та його субетнічних гілок.
Етногенез – це історична картина зростаючого нашарування як генетичної, так і культурної спадщини корінного населення в процесі його успішного виживання у режимі місцевих природно-кліматичних (ландшафтних) умов та в рамках почергових історичних змін технокультурних надбань. Свій пізнавальний вклад у наукове створення цієї картини здійснюють тепер дослідники різних галузей знань. Археологи виявляють та аналізують артефакти – залишки почергових культур давніх суспільств, етнологи з'ясовують духовні корені традицій, що збереглись у громадах, етнолінгвісти розшифровують смислове значення архаїчних слів та назв. А ще специфічними методами розкривають етноособливості давнини антропологи, археохронологи, астроархеологи, біологи, хіміки та інші. Науковці-аналітики інтегрують виявлені надбання цих дослідників і своїми висновками обґрунтовують своє бачення етнологічної проблеми. Така праця вимагає також інтуіції, котра спрацьовує лише при умові охоплення значного обширу пізнавального матеріалу. Іншого шляху в етнології не має.
В розпорядженні науковців є ще «архів Землі». Так письменник Сергій Плачинда назвав етнічну традицію, що існує у народній пам'яті у вигляді теренового називництва та фольклорних знань. Відомо (Рибаков, 1987), що топоніми і особливо гідроніми надзвичайно стійкі і зберігаються навіть тоді, коли події, що їх покликали до життя, давно зникли. Тому топографічна мапа, котра збагачена тереновим називництвом, є одним з найвиразніших доказів перебування племен-народів на географічному просторі. Враховуючи цю ґрунтовну методологічну засаду етнології, нами залучено до тематичного викладу тексту ряд теренових назв, що несуть певну семантичну та краєзнавчу інформацію, придатну для тверджень та висновків у розглядуваних питаннях. Основні їх теми викладені з намаганням використання переважно місцевого народознавчого матеріалу, щоб «оживити» для сучасників теренову присутність наших етнопредків тією етнокультурною спадщиною, котра дісталась нам від них як традиція. Їхні етнічні сліди є поруч з нами. Біда лише в тому, що ми до них не ставимось як до святості. Маємо усвідомити, що прадавні корені культурної сутності Гуцулії є священними вже через те, що донесені до наших днів сотнями поколінь прапредків і тому у сучасника має виникати щемна гордість за славне творче минуле наших прастаротців. Саме вони передали нам в інтелектуальний спадок мудрий заповіт арійських мислителів: кожний має бути у своїй справі пасіонарним творцем!
Щодо питання, коли в історичній давнині виникла гуцульська субетнічна група українського народу і якою була назва давноіснуючих племен, котрих можна вважати етногенезними засновниками традиції Гуцулії, та його дослідити важко. Для розв'язки цього питання автор зробив спробу застосувати метод гомології, тобто пошуку однозначності, схожості основних показників традицій як у колишніх племен, що здатні були вижити у суворих умовах місцевого, регіонального ландшафту, так і у традиції сучасного гуцульського люду. Тими показниками є перш за все подібний уклад життя, особливості матеріальної культури, сакральний декор та називництво.
Порівняльним аналізом фактологічного матеріалу достовірної, вичерпної відповіді на це питання не отримано. Але доведено, що етнологія може досить результативно, хоч і здогадами вивести «забутих предків» Гуцулії з «тіні» таємниці їх походження. В результаті автор насмілюється твердити, що гуцули є спадкоємцями побутової традиції, а отже і генетичними нащадками кімерійців. Завдяки своєму раціональному укладу життя кімерійці змогли вижити на українських просторах у кліматично найкритичніший період, що декілька віків проіснував у Європі 4 тисячоліття тому. Саме з тієї сивої давнини існує побутова культура кімерійців-гуцулів, котрі дотепер успішно виживають у кліматично найсуворішому ландшафті Карпат.
Таке переконання набуде читач з повного пізнавального викладу, що поданий у чотирьох розділах книги. Вони знойомлять з етнологічними, називницькими та побутово-культурними фактами, що висвітлюють окремі етногенезисні особливості гуцульського регіону, в котрому в порівнянні з іншими субетнічними регіонами України відносно краще збереглась місцева традиція. Розглянено питання походження і семантики сакральних символів, що збереглись як декор у гуцульському ужитковому мистецтві. Аналітичне порівняння їх зображень як на артефактах археологічної давнини, так і їхніх тотожніх зображень у нашому сучасному народному декорі, а також смислова розгадка існуючих на Гуцулії санскритських, топонімічних і архаїчних побутових назв, свідчать, що наш український народ живе та рідною мовою спілкується на своїй рідній землі, Неньці – Україні від прадавніх, сивих тисячоліть.

Повернутися до ЗМІСТУ

Меню сайта