Вторник, 18.01.2022, 17:16
Приветствую Вас Гость | RSS

Княжий двір

Етнологічні нариси

Суть та значення етнології
Не може вважатись по-справжньому культурною людина, яка не знає своєї рідної мови, історії та культури, не виховувалась у народних звичаєвості та світогляді, що вироблені предками рідного краю (Лозко, 2001). Наука, яка охоплює ці знання, називається етнологією. Як і кожна наука, вона оперує спеціальними термінами. Під терміном етнос розуміють культурно-духовну спільноту людей з рідною історією та землею, рідною мовою, релігією та побутом. Нашим етносом є корінне українське населення, яке з правіків проживає на своїй географічній території – Україні. Етнос, метою якого є створення власної держави, називається нацією. Український етнос на території Карпат представлений субетнічними групами: гуцулами, бойками, лемками. Проживання цих субетносів в різних ландшафтних режимах Карпат визначило відмінні риси їх етнічної спадщини. Українці входять у склад суперетносу, яким є слов’янська група народів. Кожний етнос має свою історію розвитку – етногенезу, починаючи з родових етноодиниць, первісну сукупність яких називають протоетнос.
Відмінність між етнологією та етнографією в тому, що етнографія лише накопичує та описує знання про етнос, а етнологія, вирішуючи проблему походження народу та обставин формування його культури, теоретично узагальнює ці знання та виробляє методику їх вивчення. Об’єктом етнологічних досліджень є етнічна спадщина. До неї входять: етнічна пам’ять, матеріальна і побутова етнічна культура і сам ландшафт в аспекті вивчення впливу режиму його природних умов та формування специфіки етносу. Етнічна спадщина передається від попередніх поколінь до наступних переважно етнічною пам’яттю. Ця пам’ять існує в двох формах. По-перше, це – історична пам’ять. Нею є документально зафіксовані чи опубліковані факти з історії та побуту етносу. По-друге, це – етнічна традиція, тобто, успадкована від предків усна, фольклорна пам’ять народу. До неї належать народні пісні, приказки, прогнози, народні знання про світ, життя, Богів та звичаї, які є законом життя роду. Тому навіть окремий населений пункт, як оседок роду, може мати свої звичаєві особливості.
Етнічна пам’ять виконує націозахисну функцію, бо тільки особистості з максимальною етнічною свідомістю здатні зберігати свою етнічну спільноту, творити її державність. Про здатність етнічної пам’яті ставити опір колоніалізму добре знають вороги України. Тому для поневолення українського народу вони, в першу чергу, беруться за ліквідацію його етнічної пам’яті. Так, великодержавний царат 350 років знищував українську мову, цілковито забороняючи її літературне застосування, а для благопристойності називав цю агресію боротьбою з «нарєчієм». Сталінські сатрапи діяли за принципом «нєт человєка – нєт проблєм» і репресіями та голодом вимордовували носіїв етнічної пам’яті, називаючи цей геноцид класовою боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». А їх послідовники – комуністичні творці «єдіного совєтского народа» – крім заходів примусового злиття поневолених народів, виховували ще й манкуртів – зрадників всього рідного, етнічного. Цей наступ на українство вони називали боротьбою з «мєстнічеством», тобто з почуттям земляцтва, з любов’ю до рідного краю. Як твердить Ю. Канигін (1999), естафету нищення української етнічності перейняли тепер ще й неоколоніялісти. Ними є претенденти на світове панування, тобто глобалісти. Для ліквідації національних держав вони застосовують етнозброю. Для незалежності України вона є небезпекою №1. За словами заступника голови ради безпеки України Євгена Марчука, такою зброєю є спеціальні психотехнології, якими здійснюється цілеспрямована зміна масової свідомості на користь агресора. Це досягається валом інформації, яка відволікає населення, особливо молодь від національних проблем (низькопробна література, садизм і аморальність в телепередачах та інтернеті тощо). Завдання неоколоніялістів виконують і релігійні секти, які проповідують глобалізм, як умову створення «раю на Землі». Вони ж виховують манкуртів, зомбуючи їх у активних противників традиції рідного народу, саме тому не побачите сектанта у вишиванці.
Загрозу глобалізму добре усвідомили національно розвинені етноси. Тому в останні роки розростається в світі антиглобалістичний рух, зокрема, в країнах Західної Європи. Лозко (2001) вважає, що одним із завдань протидії чужинецькому націопоглинаючому ідеологічному наступу на свідомість людини є її інформативне збагачення етнічними знаннями. Тому важливо розширювати дослідження етнічної спадщини аж до рівня кожного села. Етнологія має також краєзнавче значення для виховання у шкільної молоді любові до рідного краю. Розкриваючи етнічне багатство кожної місцини населеного пункту, етнологія забезпечує цікавою інформацією різні види туризму. Етнологія виконує і соціальну функцію: інформативно оновлена етнічна господарська культура стане запорукою сталого розвитку краю. Виявлення і збереження етнічної спадщини є пріоритетним завданням, зокрема Карпатського національного природного парку (Стойко, Крук, 2002).
На сторожі національних цінностей краю
Два десятки років тому перед владним режимом Радянського Союзу виникло невідкладне завдання. Треба було в європейській його частині збільшити відсотковий показник природоохоронних територій у формі національних парків, яких на той час в Радянському Союзі не було. Цього вимагав міжнародний рух за збереження зеленою планети Земля. Від цього руху йшли докори, що Радянський Союз є не тільки «імперією зла» в політиці, але і в екології. Під цим громадським тиском були створені перші національні парки. Територіями під них були визначені курортні місцевості. В Росії національний парк був створений над Волгою в горах Жигулі, у Латвії – на берегових дюнах Балтики, в Україні його територією став курорт Яремче і Карпатський заповідник та прилеглі до них ліси охоронного значення.
При створенні національного парку в Карпатах у місцевих компартійних ідеологів виник переполох. Вони побоялись застосувати міжнародно прийняту назву «національний парк», щоб в цьому не вбачався, не дай, Боже, прояв націоналізму. Тому була застосована назва «Карпатський державний природний парк». Цей витвір словоблудства пояснювся так, що відповідником слова «національний» є слово «державний», а слово «природний» додається тому, що парк створений на території природних лісів. Але фактичною метою застосування такої назви парку був імперський задум. А саме: парк мав займатись лише охороною природної спадщини і зовсім не торкатись питань збереження на своїй території національної культурної спадщини. Таке спрямування діяльності парку відповідало тодішній ідеологічній політиці, яка напористо, всіма каналами інформації та режимного примусу форсувала формування безликої свідомості так званої «радянської людини», тобто суспільства манкуртів без знання свого роду – племені. Тому в той час краєзнавчі знання, любов до рідного краю, як і любов до рідної мови, підлягали політичним переслідуванням. Їм пришивався ярлик під назвою «мєстнічество», що трактувалось як прояв націоналізму.
Відношення до краєзнавства як науки про національні цінності рідного краю змінилось з настанням незалежності України. Її Верховною Радою був прийнятий у 1992 році закон «Про природно-заповідний фонд України». В ньому в статті 20 визначено, що одним з основних завдань національного парку є збереження не тільки цінних природних, але також і історико-культурних комплексів та об’єктів на його території. На жаль, автори цього закону, застосувавши назву «національний природний парк», залишили в ній імперський рудимент – слово «природний», що не відповідає міжнародному терміну «національний парк».
До охорони культурної спадщини місцевого краю зобов’язує також закон України «Про охорону культурної спадщини», що прийнятий 8 червня 2000 року. В ньому під культурною спадщиною розуміється сукупність успадкованих від попередніх поколінь місць, споруд, витворів, комплексів та інших об’єктів, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою справжність. Охороняти культурну спадщину – це означає здійснювати виявлення, наукове вивчення, захист, збереження, належне утримання і відповідне музеєфіковане використання об’єктів цієї спадщини.
Цей закон розрізняє такі види об’єктів культурної спадщини:
–    археологічні, сюди відносяться об’єкти давнього історичного минулого (залишки племінних стоянок, городищ, військових таборів, давніх шляхів, ознак історичних битв);
–    історичні (визначні місця і об’єкти, пов’язані з важливими історичними подіями, з життям і діяльністю відомих осіб, культурою та побутом місцевого населення);
–    об’єкти монументального мистецтва (мистецькі твори як самостійні так і пов’язані з архітектурними пам’ятками);
–    архітектурні (окремі споруди та архітектурні ансамблі);
–    об’єкти садово-паркового мистецтва (місця, де поєднано паркове будівництво з природним ландшафтом);
–    ландшафтні (природні території, які мають історичну цінність).
Карпатський національний природний парк як наукова установа успішно працює над збереженням місцевої національної природної та культурної спадщини краю шляхом проведення наукових досліджень цінних її об’єктів. Показником цього є значна кількість публікацій, що підготовлені працівниками парку. Поряд з детальною інформацією про природну спадщину в них розкривається і культурна спадщина, зокрема, у наукових працях кандидата географічних наук В.Клапчука.
Наукові дослідження з краєзнавства мають свої особливості. Так, всі пам’ятки національного, державного чи місцевого значення повинні мати науковий інформативний доказ їх краєзнавчої цінності та справжності. Для цього методика пошукових досліджень повинна забезпечувати, з одного боку, виявлення і взяття на облік наявних об’єктів культурної спадщини, а з іншого – здійснення збору інформації про ці пам’ятки в архівах та бібліотеках, а також отриманням свідчень у старожилів, що пам’ятають ті історичні факти, які документально ніде не зафіксовані. Збір таких свідчень дуже важливий, бо радянська історіографія або взагалі не торкалась національно-краєзнавчих питань, або звичайно подавала їх в ідеологічно перекрученому сенсі.
Старожилів – знавців історії місцевого краю, що творилась минаючим поколінням, з кожним роком стає все менше. Тому треба невідкладно отримати у них необхідну краєзнавчу інформацію. Важливою дослідницькою вимогою є адресна територіальна прив’язка краєзнавчих об’єктів, особливо, коли це стосується археологічних, історичних та ландшафтних їх видів. Тому основою такої прив’язки має стати картографування топонімів. На жаль, у зв’язку з поквартальним поділом лісових територій значна частина колись досить густої на них мережі топонімів безповоротно втрачається. Разом з забуттям топонімів зникає великий антропогенний пласт інформації, яку залишили численні покоління насельників Карпат. Відповідно до своєї технологічної діяльності мисливці, пастухи овечих отар, шукачі необхідної сировини надавали лісовим місцевостям назви, що полегшували їм орієнтування та виживання в умовах дикої природи. Тому топоніми є об’єктами ландшафтного виду культурної спадщини.
Кожний краєзнавчо-цінний об’єкт повинен мати своє картографічне та інформаційне визначення. Нагромаджені таким чином краєзнавчі знання стануть ще й інформаційно-рекреаційним ресурсом КНПП. Це забезпечить привабливість його території для тих відпочиваючих і відвідувачів, які цікавляться краєзнавством гуцульського краю.
Дослідження історико-культурної спадщини – наукове завдання національного парку
У методичному посібнику «Програма Літопису природи для заповідників та національних парків» (2002 р.) визначено, що Літопис природи є основною формою узагальнення результатів наукових досліджень, які здійснюють ці установи. Причому вказується, що ведення Літопису природи передбачено Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (1994 р.). Проте цей методичний посібник має суттєвий недолік. Він повноцінно не забезпечує вимог цього Закону, бо в ньому, зокрема, вказано, що крім збереження природних комплексів, основним завданням національних парків є охорона місцевої історико-культурної спадщини. До цього зобов’язує також Закон України «Про охорону культурної спадщини» (2002 р.). Якщо спроектувати на етнічну місцевість це завдання національних парків, то об’єктами їх охорони мають бути надбання культури корінного місцевого населення територій цих парків. У зв’язку з цим обов’язком національних парків є здійснення етнологічних досліджень з метою розкриття особливостей надбань культури, що історично сформувались проживанням корінного населення в режимі наявних природних ресурсів місцевого ландшафту. Про пріоритетність такого наукового завдання національних парків щодо охорони місцевої історико-культурної спадщини наголошують, зокрема, Стойко і Крук (2002 р.), а також Лозко (2001 р.).
Науково-технічна Рада Карпатського національного природного парку (КНПП), яка відбулася 27 листопада 2003 року, обговоривши цей недолік вищезгаданого методичного посібника, вирішила:
    а) вважати проведення етнологічних досліджень обов’яз¬ковим науковим завданням національного парку з висвітленням результатів його виконання у підрозділі «Охорона історико-культурної спадщини» Літопису;
    б) вважати назву «Літопис природи» такою, що вичерпно не визначає наукових завдань, які мають здійснюватись у національних парках, і в зв’язку з цим змінити його назву на «Літопис національного парку». Саме така назва охоплює дослідження як природних комплексів, так і давніх та сучасних надбань культури корінного населення.
Стаття 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає поняття «охорона культурної спадщини». Під ним розуміється комплекс заходів із виявлення, наукового вивчення, відповідного збереження та музеєфікації об’єктів цієї спадщини. Отже, корінним завданням цієї спадщини є їх наукове, етнологічне дослідження.
Культурна спадщина існує у двох суспільно створених сферах – історико-культурній та матеріальній. В історико-культурну сферу входять традиції (фольклор, вміння майстрів народної творчості, пам’ять носіїв історичних фактів та подій, топоніми, інші знання, що можуть бути втрачені з відходом з життя старожилів), а також існуюча в літературних джерелах етнографічна інформація. Пріоритетними науковими темами цієї сфери треба вважати:
–    Місцеве етногенезисне надбання (фольклор, народні ремесла, топоніми);
–    Історико-культурна минувшина (історія з пам’яті місцевих старожилів, збережені ними документи, існуючі публікації про місцевий край);
–    Хронологія сучасних місцевих етноподій.
Тематика етнологічних досліджень у сфері матеріальної культури має охоплювати виявлення і вивчення об’єктів культурної спадщини за специфікою видів творчості або за їх класифікацією. Закон України «Про охорону культурної спадщини» визначає наступну класифікацію історико-культурних об’єктів.
За типами:
I – споруди, а також витвори людини, що зберегли достовірні свідчення про діяльність відомих осіб або визначні події;
II – комплекси споруд, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв’язком з ландшафтом;
III – визначні місця – території (топоніми), що донесли до нашого часу цінність з археологічного, етнологічного, історичного, художнього чи наукового погляду.
За видами:
А – археологічні – городища, залишки давніх стоянок, укріплень, виробництв, шляхів, поля давніх битв, культові місця, мегаліти, наскельні зображення;
Б – історичні – будинки, споруди, поховання, пов’язані з історією та етнокультурою об’єкти;
В – мистецькі – окремі пам’ятки чи комплекси;
Г – архітектурні – окремі споруди, ансамблі;
Д – паркового мистецтва – парки, створені в поєднанні з природою;
Е – ландшафтні – природні території (топоніми), що мають історичну, етнічну, естетичну цінність.
За методичними рекомендаціями (Игнатенко, 1990) виявлення і наукове дослідження матеріальних об’єктів культурної спадщини включає такі почергові етапи заходів:
–    вибір теми, підготовка облікових форм;
–    пошук тематичних джерел інформації (краєзнавча література, знавці місцевих подій, картографія);
–    виявлення, обстеження та обліковий опис об’єктів;
–    складання списків виявлених об’єктів за класифікаційним та територіальним принципами.
При дослідженні культурних об’єктів важливо визначити роль кожної пам’ятки в історичному середовищі та в біографії субетносу, її справжність та неповторність, охопивши все багатство усної та літературоджерельної інформації про неї. Якщо пам’ятка є витвором мистецтва, то необхідною є ще і фахова, мистецтвознавча оцінка її художньої цінності (ідейний зміст, композиційний задум, досконалість форм, наявність пов’язаних з нею предметів ужиткового мистецтва). Якщо експертами визначено, що об’єкт спадщини має особливу цінність, то він повинен бути включеним у державний реєстр місцевим органом охорони культурної спадщини.
Об’єктами охорони історико-культурної спадщини на території Карпатського національного парку є пам’ятки культури місцевого корінного населення, яке є українським субетносом під назвою «гуцули». КНПП зобов’язаний берегти і демонструвати всесвітньо визнану творчу красу Гуцульщини.
Культова основа гуцульського орнаменту
У цілому світі захоплюються красою гуцульського ужиткового мистецтва. Всюди розпізнають гуцула-українця по вишитій сорочці, бо вона характерна лише для України, як і зустріч гостей хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Твори гуцульського різьб’ярства, ткацтва, мосяжництва, кераміки та вишивки стали найвишуканішими подарунковими сувенірами, здатними прикрасити і звеселити святковий інтер’єр. А гуцульська писанка дивує кожного композиційним багатством орнаментів та кольористикою. Тому удостоєна представлятись у спеціалізованому музеї в м.Коломиї.
Відвідувачі Гуцульщини не можуть зрозуміти мотиву, який обумовлює у гуцулів потребу декорування побутових речей. Так, краї та лицеві площини столів, скринь, ручок для кіс, топірців, дерев’яних сідел-тарниць, ярем для волів, сволоків, що підтримують балки дерев’яної стелі хати, та інше, обмережані і прикрашені різьбою, а краї компонентів гуцульського святкового одягу обо¬в’язково обведені вишивкою. Естетика не є категорією, пов’язаною з необхідністю фізичного виживання як голод і холод, які не пестять жителів Карпат. І не для ринку готував колись гуцул речі, якими сам користувався. Очевидно, їх естетичний вигляд ставав для нього такою ж функціональною потребою, як для духовної особи – молитва. Отже, причину потреби мати і користуватись орнаментально прикрашеними речами треба шукати в глибинах віків, в історії вірувань наших прапредків.
Грунтуючись на праці А.Голана (1994), можна вважати, що культова знакова символіка започаткована ще мисливцями палеоліту, 15 – 10 тисячоліть до Христа. Її зразки археологи знаходять у вигляді гравірувань кременем на кістках мамонтів, що існували тоді в Прикарпатті. В той час люди вірили, що божественною силою появи всього живого на землі є яйце. Тому всім предметам його форми приписувалась магічна сила плодючості. З сьомого тисячоліття, в епоху неоліту, коли на території Правобережної України і Карпат стала розвиватись так звана трипільська культура раннього землеробства, основні символічні знакові вираження тодішніх вірувань перейшли в традицію щорічного писання великодних писанок. Шкарлупа яйця виявилась крім цього придатною основою для тривалого зберігання символічних культових рисунків, а техніка їх «писання» була простою. Тому писанка стала засобом поширення і спадкоємної передачі інформації про культові переконання наших прапредків, яких тепер називають «язичниками».
Язичництво як народна міфологічна релігія відрізняється від тодішніх неязичницьких культів лише тим, що вона існувала на усній традиції. У зв’язку з прийняттям християнства вона втрачена. Тому її вірування і ритуали є тепер досить невизначеними. В той же час інші міфології, зокрема, грецька, римська, єгипетська, індійська були зафіксовані текстуально і тому мали державне визнання та інформаційне збереження.
З погляду сучасності, дохристиянську релігію наших предків можна назвати екологічною, бо вона орієнтувала людину на підпорядкування своїх дій законам природи, бережливе ставлення до рослин і тварин, як представників вищих сил на землі, до самої Землі, як тіла божества. Тодішня людина керувалась релігійним переконанням, що природа наповнена божественними силами, бо сама вона досконала і прекрасна. Тому схилити ці сили до одержання від них захисту і сприяння можна лише красою і доброзичливістю, та ні в якому разі не гнівити їх злими діями. Значну інформацію про духовне багатство цієї релігії подає «Велесова книга» – наша писемна історична пам’ятка VI – VIII століть.
В епоху неоліту (4–3 тисячоліття до Христа), коли трипільці винайшли кераміку, вона стала тривким матеріалом для фіксації культової символіки. В епоху заліза, коли появились металеві різці по дереву та зубила по металу, культові символи стали втілюватись на Гуцульщині в архітектурній різьбі, інкрустації, інтарсії та мосяжництві, а в наші дні і в каменярстві.
Для гуцульського орнаменту характерні:
–    геометричність рисунків, що творяться прямими, ламаними і регулярно хвилястими лініями та простими фігурами (трикутником, колом, півколом, квадратом, ромбом, розетками);
–    різноманітність рисунків, що досягається компонуванням ліній і фігур;
–    повторюваність однакових рисунків, які стали для майстрів штампами, що раціоналізує їх творчу роботу;
–    типовість окремих рисунків, які наслідуються майстрами без змін, як табу. Сюди відносяться символічні знаки божеств, такі як розетка та різноманітні хрестові композиції в колі або квадраті.
Кожний знак гуцульського орнаменту колись давав смислову культову інформацію. Тепер в пам’яті народу вона, на жаль, втрачена. Залишився лише естетичний ефект, який несе певну енергію творців орнаменту
Отже, треба вважати, що орнаментальне прикрашання побутових речей нашими предками мало для них функціональне, духовне значення і тому дійшло до наших днів як культова традиція. Композиційне поєднання графічних символів на рисунку виражало тематичне та естетичне звернення – молитву до вищих сил. Це мало магічно їх схиляти до захисту людини та результатів її праці від негоди і шкоди. Тому творення чи наявність красивого декору на побутовій речі наші прапредки вважали таким же виправданим і необхідним, як здійснення самої роботи. Гуцул, одягнений у свій святковий одяг, де кожний краєчок його компонентів обшитий вишивкою як оберегом від злого, почуває себе спокійним і життєрадісним, бо не тільки в нього, але і у тих, хто його у вишиванці бачить, виникає почуття доброзичливості та естетичного комфорту, які гармонізують з чудовою красою природи Карпат.
Гуцульський орнамент викликає почуття святковості. Тому традиційно у свята, чи йдучи до церкви, гуцули вдягають свою святкову одежу або хоч сорочку–вишиванку. Так ними і сьогодні утверджується родовита гордість за свою унікальну в світі гуцульську культуру. Предвічний гуцульський орнамент збуджує позитивні емоції у кожного, хто має розвинений естетичний смак. Його краса приємно милує і єднає у доброму людей. Тому він вічний.
Писанка – письмо предвіцьке
Найвеличніше свято християн – Воскресіння Христа – називають українці Великоднем. Ця назва успадкована від дохристиянського весняного свята, що його відзначали наші прапредки, яких тепер називають «язичниками», тобто людьми народної віри. Але у «Велесовій книзі», що є найдавнішим, з VI-VIII століття писемним твором священнослужителів язичництва в Україні (Д. Федоренко, 1999), вони називають себе «Дажбогові внуки». Внуки Дажбога відзначали Великдень також весною, але у дату рівнодення, з якого тривалість днів починає переважати тривалість ночей. За їх віруванням, з рівнодення вводив у природу свої закони плодовитості і розвитку бог «великих днів» – Ярило. Символом цього свята віддавна вважалось яйце. Його обожнювали ще з часів палеоліту (20-10 тисячоліть до Христа) прадавні мисливці Карпат. Вони приписували йому силу зародження всього живого на Землі, тому їх шамани вимолювали плодовитість жінкам на кам’яному яйці-райці, яке в археології дістало назву «чуринга» (М. Чмихов, 2001). Таке кам’яне «яйце» діаметром біля 60 см є, як музейний експонат, на садибі автора. Воно привезене з села Бережниця Верховинського району.
Культове шанування яйця збереглося у народі до наших днів. Так, коли на Великдень приносять додому з церкви у пасківниці свячене, то кажуть «Христос воскрес» і родина сідає до урочистого столу, починаючи гоститись саме зі свяченого яйця. Ним діляться, бажаючи один одному благодаті від воскреслого Спасителя.
В тих родинах, де зберігаються народні традиції, розкидають по посіяних грядках лушпинки від свяченого яйця для урожайності, згодовують їх тваринам для містичного забезпечення приплоду. Жінки, щоб бути привабливішими чоловікам, вмиваються водою, в яку занурена свячена «галунка», тобто яйце, пофарбоване на рум’яно у наварі з лусок цибулі. А в домовину померлому кладуть писанку, щоб його душа предстала перед Богом у красі, як писанка.
Писанки – це мистецтво мініатюри. Їх розмальовують оригінальними орнаментами та сочистою кольористикою. В даний час писанки використовують як побутові домашні прикраси української вітальні. Туристи стараються їх придбати як один із видів ужиткового гуцульського мистецтва. Але в давнину писанки мали інше, культове призначення.
Мистецтво писанок виникло ще в дописемну епоху, з початків трипільської культури, яка розвинулась на території Правобережної України і Карпат у 4-3 тисячолітті до Христа. Писання писанок мабуть започаткували рахмани – язичницькі священнослужителі для утвердження в народі переконання про вищі божественні сили, які володіють всіми явищами на небі і на землі. На писанках зображали символи- піктографічні знаки, якими подавалась релігійна інформація про залежність успіху і добробуту людини від захисту і прихильності божеств. Таким чином, писанка була первісним ілюстративним письмом, яке передавало необхідну думку не словами, а графічними зображеннями, що їх називають мислеформами. На жаль, з бігом віків, коли людина стала використовувати алфавітне письмо, семантичний смисл писанкових графічних символів в народі втрачений. Але не втрачені їхні рисунки, які тепер виконують роль орнаментів. Виявляється, що майстри писанкарського розпису суворо дотримуються збереження усталених орнаментів. Їх графічні «стандарти» передаються без змін із покоління в покоління. Очевидно, зображення культових символів дійшли з правіків аж до наших днів як непорушне табу. Так було і є в роді писанкарки Ганни Сорохманюк (1951 р.н.), яка проживає на присілку Країщі села Микуличин. В її роду Ожинюків, який корінно живе з незапам’ятних часів у космацькому присілку Бані, майстерність виготовлення писанок передається за спадковістю. Тематика писанок цієї майстрині різноманітна, композиційно довершена і з веселковим колоритом. Тому її мистецькі мініатюри користуються великим попитом. Але виготовляє вона їх лише з нагоди свята Великодня і на замовлення.
Кожний орнамент на писанці має свою назву. Ці орнаменти можна ідентифікувати як культові символи, використовуючи для їх розшифровування дослідження А. Голана (1994). Знаючи смислове значення графічних знаків на писанці та релігійні переконання наших прапредків і визначивши окреслену на писанці тему, можна на свій лад «вичитати» думку, записану майстром цього «письма». Наприклад, на одній із писанок композиційно окреслена тема: хата, колиска, кінь. А на смузі, яку писанкарка називає «оберіг», нарисовані солярні знаки, які є символом сонячного божества. З ними чергуються «коники», що символізують супружжя. Отже, ця писанка є листом – побажанням молодим газдам. Думка цього побажання можливо, наступна: «Жийте разом дружно і в злагоді. Вас захищає від злого Велика богиня – Берегиня. Вона забезпечує тепло ваших відносин. Тому від початку і до кінця спільного життя зможете творити все необхідне для хати, колиски і коня». Цій писанці відповідає гуцульська приповідка: «Споза ґазди – ґаздиня, споза ґаздині – ґазда».
Цікавим є «письмо» з побажанням урожаю. По горизонталі писанки є смуга «оберіг», що означає: ходимо під опікою вищих сил. Успіх майбутнього урожаю («колосок») залежить від теплої дощової погоди («світилки» – дощові хмари ).Тоді зростуть посіяні зерна, розквітне «молочна» трава. І так буде завжди («безконечник» – біжуча хвиля).
Серед писанок Ганни Сорохманюк є листи-поздоровлення різноманітної тематики. Тож можна поздоровити своїх рідних і знайомих саме писанкою, яка є предвіцьким письмом і сучасною орнаментикою гуцульської культури.
Топонімічна основа етноніму «гуцул».
До цього часу вважається, що різні пояснення суті етнонімічного слова «гуцул» не мають достовірного обгрунтування. Вони є лише мовознавчими здогадами. З розгляду суті цих здогадів можна зробити висновок, що історичних, етногенезисних основ визначення його суті не існує. З цього виходить, що необхідно дошукуватись не аналогічних звукових коренів цього слова в інших мовах, а об’єктивних, ситуаційних місцевих причин його виникнення.
То ж хто такий «гуцул»?
Наявні пояснення етноніму «гуцул» є переважно не об’єктивними, а тенденційними. Так, зокрема, існують твердження, в яких проглядаються імперські, територіальні претензії до гуцульського краю. Ось три приклади.
Найширше контактує Гуцульщина з Румунією. Звідти є твердження, що гуцули – давнє дакійське (тобто, історично румунське) плем’я. Це ніби засвідчує закінчення слова «гуцул» суфіксом «ул», що характерне для їхньої мови. Слово «гоц» у ній означає «розбійник», зважаючи що Гуцульщина донедавна була краєм опришків. При цьому автори такого твердження не враховують, що дакійці, як і гуцули, – це історично слов’янські племена (В. Кобилюх, 2000). Але дакійці були зроманізовані імперським Римом. Дакія в ті часи була місцем заслання злочинців, і Рим здійснював тут заплановану політику романізації непокірних дакійців. Крім цього, є ще твердження, що за часів Риму на Гуцульщину був засланий Овідій, тож гуцули могли щось успадкувати і від римських впливів.
У польських колах накидалось твердження, що гуцули – це плем’я лехітського (польського) походження, яке колись відступило у південніші Карпати під натиском східно-слов’янських племен. Воно спочатку змішалось з румунською людністю, а пізніше в нього влилась русинська людність (M. Brzezina, 1992). Зокрема, Ф. Осендовскі (1938) називає Гуцульщину «цудом Польскі», а тому твердить, що «Гуцульщизна – то наша ойчизна».
Царська Росія у війну 1914-1917 рр. переконувала своїх солдатів, що в Карпатах живуть «русскіє» і тому їх треба звільнити з-під влади австрійського цісаря.
Недавно угорці ставили вимогу про дозвіл встановити на горі Унгаряска хрест пам’яті про перехід їхніх племен через Карпати на початку девятого століття нашої ери, коли їхні кочові племена мігрували із Азії в Європу. Отже, і вони хочуть засвідчити свою присутність та історичний слід на Гуцульщині.
Про походження гуцулів існують твердження інших, таки «своїх» авторів з рабською свідомістю меншовартості. Так, Д. Вагилевич виклав думку, що слово «гуц» походить від турецького «гуз» і тому гуцули є нащадками гузів (куманів ), які прийшли на Покуття з Туреччини.
Є твердження сходознавців, що корінь «гуц» є і в монгольській мові.
А за радянського часу екскурсознавці пояснювали туристам, що заснування села Дора починається з того часу, коли єврейка на ім’я Дора побудувала корчму при дорозі. Ось так, а не інакше!
Коли наслухається таких суб’єктивних тверджень турист, то йому у пам’яті залишиться лише те, що гуцули – народ зайшлий, такий собі етнічний вінегрет, який не має ніяких етногенезисних коренів. Тим більше, що М. Коцюбинський назвав Гуцульщину краєм «забутих предків». Тому достовірне вияснення суті слова «гуцул» можливе лише на об’єктивній основі. До такого переконання схиляє значення цього слова, коли його розгадати за санскритським словником. Санскрит – це мова вихідців з праУкраїни, які емігрували в Індію десь у 3-2 тисячолітті до нашої ери. Вони зафіксували свою мову у тлумачному словнику, в якому не менше 600 слів мають пряму відповідність у сучасній українській мові (Ю. Канигін, 2001), а інші, тепер незрозумілі нам слова легко тлумачаться з допомогою цього словника. Так лінгвіст В. Кобилюх (2000) розшифрував, зокрема, слово «гуцулія». За санскритом це слово складне. В ньому частина «гуцу-» означає шум, гамір, а частина «-лія» – течія, плин. Ці слова дають просторове означення. Отже, слово гуцулія – це простір, на якому шумить течія. Де шумна течія? Лише у гірських річок і потоків. Хто міг таку територіальну назву вживати? Очевидно, жителі низинних територій, де вода у руслах рік пливе тихо, спокійно, повільно. Отже гуцулія – це термін, яким означений край гірських шумливих річок і потоків.
Але шумливі потоки є також у суміжному гірському масиві – Ґорґанах, але їх територію не назвали мешканці низин «гуцулією». Очевидно тому, що горганські гори скелясті, стрімкі, з кам’яними пустелями і неродючими схилами, без широких річкових долин і пологих верховин, на них не росте «молочна» рослинність, що придатна для розвитку гірського тваринництва і, зокрема, вівчарства. Зовсім інша ситуація на Гуцулії. Тут родючі грунти, що сформувались на багатих на мергель та аргіліт геологічних породах, які забезпечують акумуляцію гумусу. Саме родючість гірських грунтів Гуцулії є тим природним ресурсом, який забезпечив розвиток гірського тваринництва на гірських пасовиськах, що мають назву «полонини» і «царинки». Тому Гуцулія на відміну Ґорґан густо заселена.
Остаточний висновок наступний, Гуцулія – це обжитий полонинський край шумливих гірських річок і потоків. Гуцули – це корінні мешканці цього краю і тому ніякими приблудами не є. Вони живуть тут з правіків, бо створили уклад життя, який забезпечив їм успішне виживання у важких гірських умовах.
Отже, етнонім «гуцул» має не племінну, а топонімічну смислову основу, походячи від назви території проживання – «Гуцулії».




Повернутися до ЗМІСТУ






Форма входа
Княжий Двір

78500, Івано-Франківська обл., м.Яремче, вул. Грушевського 34/2.
(067) 2602262
(095) 9391514
knyazhyi-dvir@ukr.net
Календарь
«  Январь 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31


Архив записей
Погода
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0