Вторник, 18.01.2022, 15:49
Приветствую Вас Гость | RSS

Княжий двір

Рідний край – скарбниця етнічної спадщини

Загадкове називництво
Кожного, хто має нахил до набуття краєзнавчих знань, але не  є істориком, може здивувати той факт, що в Карпатах існують теренові назви (топоніми), смислове значення яких виглядає незрозумілим. У зв’язку з цим деякі мовознавці відважуються неаргументовано твердити, що ці назви є привнесеними місцевому населенню іншими народностями, племена котрих ніби колись мігрували Карпатами, зокрема через Гуцулію. Є всі підстави вважати, що подібні дослідники, котрі так «пояснюють» походження «чужих» для них назв, не враховують історію етногенезу коріного населення Карпат. А воно ж заселяє Карпати з правіків, тобто є автохтонним.
З іншої сторони, в Карпатах є давні назви, котрі можна розглядати як збіжності. Бо вони за звучанням є подібними до назв, котрі або пов’язані з дохристиянською міфологією, або мають свої відповідники на теренах, що географічно значно віддалені від Гуцулії.
 На території Гуцульського Попруття та в її суміжних обширах є декілька таких прикладів. Так, в лісах Вороненківського лісництва Карпатського національного природного парку протікає потік під назвою Параджин. А в індійській міфології бог дощів має назву Парджанья. «...Парджанья проливав дощі згідно з порами року» -– записано в індійській «Махабгараті» (Чмихов, 2001, с.199).
 У селі Яблуниця на межі з селом Лазищина є гора Горішків. Дивним є те, що на ній не ростуть природно ні дерева грецького горіха, ні кущі ліщини, плодами яких є горіхи. Крім цього у селищі Делятин є присілок з назвою Гориш. У зв’язку  з цим напрошується здогад, що відповідником цих назв є імя бога гір «Гіріша», що відомий в індійській міфології (Голан, 1994).
До Яблунецького перевалу поруч з горою Горішків примикає з лазищинської сторони гірський хребет другого порядку під назвою Сумарин. А в селах Верховинського району є корінні мешканці з прізвищем Сумарук. Збіжностями щодо цих назв є держава Сумер та край Самара у Малій Азії. Слово «су-мера» тлумачиться за санскритом як «згуртовані законом» (Шилов, 2003, с.92). Доречі, лише в українській мові є слово «сумирний» (Кобилюх, 2006).
Назва села Яблуниця також має прадавній смисл. Коренем цього слова є «Яблон», що за санскритом перекладається (В.Кобилюх, 2006) як «плодючий терен». Грунти цього села дійсно родючі. На них ростуть пашнисті травостани, що важливо для успіху тваринництва. Характерно, що села з назвою «Яблуниця» існують уздовж всього північного макросхилу Українських Карпат на висотах 800-1000 м.н.р.м. Тут клімат суворий, тому дерева яблуні природньо не ростуть.  Звідси висновок, що назва Яблуниця таки означає «плодюча земля».
Басейни Карпат усіяні гідронімами і топонімами з назвами, коренем яких є буквосполучення «с-т-р». То треба врахувати, що головним божеством фракійців був бог- бик Стир (Biedermann, 2004, с.130),  в етрусків – Сатрес (Русяєва, 1990,с.204). а в італійців –Сатурн.
В селі Яблуниця проживає родина з прізвищем Кікірадзюк, а за санскритом «Раджа – цар, правитель» (Наливайко, 1991, с.49). Частина цього слова «кі» означає «земля». Отже, Кікірадзюк – нащадок правителя місцевої землі.
У Верховинському районі написав свій літературний шедевр Гуцульщини – «Дідо Иванчик» – Петро Шекерик-Доників. У Рахівському районі є потік Шекерянка, а селі Микуличині є полонина Шекірівка. Слово «Шекера» тлумачиться за санскритом як «корона».
Виявляється, що гірське пасмо Карпат під назвою Ґоргани має свого відповідника – Ґорган аж на південно-східному узбережжі Каспійського моря (Biedermann, 2004, с.155).
У верхів'ї Прута є гора з назвою Мариш, полонина Маришеска, урочище Маришора. За санскритом слово «маришора» перекладається ( В. Кобилюх,2006) як «сторона умертвлення світла», тобто – північний схил, де є сонячному світлу «смерть». А в гуцульській говірці існує проклін: «Мара би тебе взєла». Цьому факту є наступний відповідник: буддисти Індії (куди у 2 тисячолітті до Христа переселились з  України у Пенджаб тохари), Бога смерті називають «Мара» (Анисимов, 1981,с.198).
На Київщині, в Обухівському районі є поселення Стайки, а на Гуцулії є десятки топонімів з такою назвою.
В урочищі Піги села Татарів є гора Кобила. За 20 км від неї по суміжності з селом Криворівня є гора під назвою Біла Кобила. Обидві вершини цих гір настільки кам’янисті, що не то що пасти, але й провести через них «кобилу» майже неможливо. Тому напрошується здогад, що слово кобила є видозмінене від слова «Кібела». Так наші прадавні предки, укладом життя яких було мисливство і збиральництво, називали богиню – Володарку земних богів. Кібела – божественна володарка лісистих гір та диких тварин. Поклонялися тій богині фракійські племена, зокрема ті, що заселяли у VI столітті до н.е. причорноморську територію, прилеглу до лісистих Карпат (Русяєва, 1990, с.53).
Треба ще врахувати, що гори з такою назвою існують по всіх Карпатах: г. Кобила (1177м) біля села Кобилецька Поляна, г. Кобиляри (904м) біля села Новоселиця Міжгірського району у Закарпатській області; г.Кобила (1200 м) за 10 км від м. Сколе; г. Кобила (809м) на захід 5 км від с. Крушельниця Сколівського району; г. Кобила (940м) біля с. Тершів за Старим Самбором Львівської області; назвою Кобела завершується гірський хребет між верхів’ями рік Сучави та Білого Черемошу; г. Кобилиця у с. Ланчин; хребет Писаного Каменя під назвою Копилаш також є похідним від « Кібела». Та й у Західних Карпатах (Словаччина) є гора Кобила Девінська.
По суті, всі Карпатські гори густо всіяні подібними загадковими назвами. Наведених прикладів достатньо для усвідомлення, що у називництві Карпат прихована етнологічна інформація, котра може служити дослідникам для розгадки питання як інформаційно користувались називництвом давні їх поселенці, а також вона може вказувати на сакральні місця, де возвеличували свої божества наші етнопредки. З іншої сторони, наявність тут називницьких збіжностей з назвами у географічно віддаленах країнах підтверджує сучасні висновки науковців, що басейни рік Карпат були культуротворчим «казаном», звідки наші етнопредки декілька тисячоліть тому своїм розселенням розповсюдили розвинені ними цивілізаційні засади по всій Індоєвропі. При цьому вони рознесли також назви та священні символи-знаки рідного, залишеного ними краю.
Хто вони, ці прадавні мешканці Карпат?
Що сприяло тому, що, зокрема гуцули є найсуттєвішими носіями створеної ними традиції, давньої творчої побутової культури, котра рівнем свого розвитку, довершеністю, оригінальністю та неповторною творчою екзотикою і зараз дивує світ?
На ці питання дослідники-етнологи ще не знаходять вичерпної і достовірної відповіді. Інтриги до цих питань додав письменик Михайло Коцюбинський, коли ще на початку минулого століття назвав унікальні культурні прояви на Гуцулії «тінями забутих предків». Забутими тому, що загадкою є етногенезисне походження цих предків. Останнім часом, вже за роки незалежності України з'явилось ряд етнопізнавальних наукових досліджень, котрі у певному наближенні творять уявну картину ситуаційних обставин, у яких відбувався етногенез населення Карпат, в тому числі і Гуцулії.
У наступному тексті зробимо спробу використати ті дослідницькі першоджерела, котрі дають змогу освітити «тіні» забутих предків, повязуючи їх з тими зблисками у традиційній народній памяті, котра збереглась у місцевому називництві, обрядах, звичаях, символіці-орнаменті та характерній побутовій поведінці корінних верховинців.
Арії – це творці-пасіонари.
Ознайомлюючи відвідувачів з експозицією невеликої власної музейної колекції на тему «Арійська спадщина Гуцулії», автору доводиться стикатись з фактом негативного ставлення окремих осіб, особливо зі східних областей України до слова «арійський». Воно і не дивно. Бо це твердження дуже хибне, ідеологічно заполітизоване. Причина такого сприйняття полягає в тому, що у комуністичній політології, котра дуже ревно старалась вдягнути у шовіністичні шори свідомість «совєтскіх» людей, поняття «арієць» пов'язувалось з расистською теорією інших шовіністів – німецьких фашистів. Маніякальною ідеєю Гітлера було утвердити панування у світі імперії «нового порядку», в котрій мали верховодити «суперменші» – люди надуманої ним вищої нордичної німецької - «арійської» раси. Іншою причиною негативного сприймання терміну «арієць» є заперечення російською імперською наукою прадавності існування українського народу та його мови, корені якої сягають арійських часів, тобто IV-VI тисячоліть тому.
У звязку з цим треба підкреслити, що у дорадянські часи означення «арійський» ніякого політичного змісту не мало. Ось декілька прикладів.
Ще у 1879 році польський та російський філолог, сходознавець Михайло Красуський (1991) відзначив: «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до переконання, що малоросійська (тобто, українська: Б.Ю.) мова не лише старіша від слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, але і санскритської, латинської та інших арійських мов».
Леся Українка (1992), популяризуючи на основі консультації зі своїм дядьком – сходознавцем Михайлом Драгомановим індійську міфологію, твердила, що «арійці» вміли сіяти, ковати метали, плавати човном, ткати тканини. Вони жили не в наметах, як прадавні семіти, а в сталих домівках, вміли запрягати волів та коней. В арійській - санкскритській мові є дуже багато слів, що є відповідниками української. Ось кілька з них для прикладу: паті – пан (господар), патні – пані (господиня), братер – брат, свасра – сестра, святі – світло, клан – рід. Арійці вірили у святість світла, у посмертне життя, шанували памятниками своїх померлих предків. Ця традиція збереглась на Україні до тепер, бо тут її корені.
Французький дослідник А. Дюперон у 1871 році прочитав напис на стеллі давноперського царя Дарія: «Син Вінтаспаса, Ахаменід, перс, син перса, арій,  арійського сімені» (Шаян В., 1987).
Легенда української археології – відкривач землеробської трипільскої культури В. Хвойка у 1902 році писав, що у лісостеповій смузі між Дніпром і Карпатами упродовж усього часу розвитку жив той самий осілий землеробський народ арійського походження, представлений слов’янами (Черняков І., 2006, с.104).
У науковому вжитку термін арії з'явився з того часу, коли в 1792 році історики Європи довідались про існування мови санскрит, котрою були написані давньо-індійські веди (від слова: відати – знати). Цю мову у середині другого тисячоліття до н.е. принесли в Індію пришельці з європейської півночі, називаючи себе аріями (Кобилюх, 2000). За санскритом слово арій означає: ярий, сонячний, житєдайний, пасіонарний (тобто, творчо активний) (Каганець, 2004, с.168). Санскритолог В. Кобилюх (2003,с.198) тлумачить  слова арії , арійці як похідні від дієслова «аряті», що означає створювати, виробляти, збагачувати, прикрашати. Слово аріаман – найкращий господар. Арій – це шляхетна, гуманна, високоідейна людина, "воїн Світла”, який прямує до Істини (Васильченко, 2000).
У той час ще не було науковцям відомо, з якої північної території прибули в Індію арії. Щойно працями багатьох поколінь вчених вдалось встановити, що батьківщиною аріїв є Подніпровя (Шилов, 1995). Однак у творі аріїв Рігведі згадано, що прибули вони в Індію із краю, котрий був приполярним. На основі цієї інформації гітлерівські «науковці» видумали теорію приполярного, «нордичного» виникнення «арійської раси» на території Німечини, називаючи її білою расою «суперменшів». Разом з тим ідеологи німецького нацизму присвоїли собі арійські священні символи: свастику та повний арійський хрест (Истархов, 2003, с.175) як державні символи фашистського «Третього Рейху».
Сучасні німецькі науковці (Юрген, 2004, с.510) твердять, що свастика під назвою «гаковий хрест» стала символом ультраправого руху Німеччини з 1919 року, коли нацистська партія перейняла цю символіку під впливом оккультного товариства «Тулє». Але люди, котрі сповідують язичництво, не вважають свастику нацистською. Для них цей символ немає ніякого політичного значення. Свастика – євразійський священий знак, що втілює сакральну мудрість її прадавніх творців-рахманів.
Немає ніяких наукових підстав вважати, що нібито за  німецькою «нордичною» теорією саме на території Німеччини виникла раса «суперменшів». Тепер науковцями встановлено, що останній льодовик покривав собою колись Європу аж до північного підніжжя Карпат. Але в результаті якоїсь космічної ситуації 7,5 тисячоліть до Хр. земний полюс змістився далі на Північ і опинився на сучасному місці (Каганець, 2004, с.171). Тоді настало сильне потепління. Тож льодовик раптово танув. Його талі води викликали всесвітній потоп. Але гірських висот Карпат та Подільского Кряжу він не досягав. Цей не затоплений тоді терен археологи називають «Руським островом». Саме завдяки існуванню цього незатопленого острова і збереглись у Карпатах і Товтрах реліктові рослини давноминулих геологічних епох, серед яких і славнозвісна шовкова косиця – едельвейс. Саме на цьому «острові» стала формуватись пізньокреманйонська раса людей. У їхньому середовищі мутантно виникла новіша порода людей. Вона хоч мала тендітніші від креманйонців тілесні форми, але зате відзначалася вищою якістю мислення і пасіонарністю, тобто надзвичайно активним прагненням перетворити світ на краще (Васильченко, 2000, с.22). Це – арійці- пасіонари. Ця спільнота творчо активних людей, здатних всеохопно пізнавати світ, заклала світоглядні засади людської життєдіяльності: свободу особистості, раціональну організацію навколишнього середовища і суспільства, репродуктивне господарство, духовнотворчий світогляд. Всі ці культурні надбання арійців входять в поняття «арійство»
Економічною базою втілення у життя цих нових цивілізаційних засад були  благодатні природно-кліматичні та ландшафтні умови України і, зокрема її західних карпатських басейнів. Звідси пасіонари-арійці упродовж декількох тисячоліть тому рознесли свій прогресивний творчий світогляд на величезні простори Індоєвропи, куди сягало їхнє розселення. Від назви території цього розселення науковці назвали їх «індоєвропейцями» замість «арійцями». Така підміна понять, очевидно, виникла через  заідеологізованість наук як імперської Німеччини так і імперського Радянського Союзу. Отже, терміном «індоєвропейці» історики підмінили термін «арійці», бо з 1945 року у Радянському Союзі було заборонено застосовувати терміни та символи фашиської ідеології. Крім цього, деякі автори намагаються впровадити в історію твердження, що засновниками Трипільської культури були «прибульці», що відігравали роль «цивілізаторського ферменту» (Васильченко, 2000, с.23) і тому «територія України стала індоєропейською». Це є хибна концепція, що проштовхується певним колом вчених інституту археології України, що нібито Трипільську культуру започаткували прибулі на нашу землю семіти. Це є спроба принизити нас історично. Просемітські намагання «приватизувати» цю культуру заперечив археолог зі світовим іменем з Нь’ю-йорку Емануел Енаті, який довів, що вони не мають історико-археологічного підгрунтя. Це ж твердить і академік Ю. Шилов (2003). Англійський вчений археолог, історик і мовознавець Леонард Вуллі написав, що всі племена аріїв вийшли з українських земель і були творцями нових держав та їх культури на всіх землях, де би вони не поселились.
Подібними відстоюваннями правди історії наголошується, що всі ті світоглядні надбання, які були створені арійськими мислителями за час існування держави Аратти, доцільно називати ”арійством”, а процес поширення арійцями цих надбань та первісної мови  в індоєвропейські простори їх розселення, називати "індоєвропеєзацією”(Biedermann, 2005). Підставою такої засади є сучасні наукові досягнення. Так, встановлено (Шилов, 2003, с.16), що територія сучасної України входила у державу аріїв, котра мала назву Аратта. За санскритом це слово перекладається як «осяяна сонцем земля». Найдавніший пранапис «аратта» був прочитаний археолінгвістом А.Кіфішиним на черепі мамонта із поселеня первісних мисливців біля села Межиріччя на Канівщині. Датою створення держави Аратти вважається 62 століття до н.е. З того часу почалась людська цивілізація. За її ознаку археологи вважають найпершу писемну угоду, котра тоді була укладена між жрецями-хранителями святилища Шу Нуна (над річкою Молочна біля Мелітополя) та жрецями Чатал Гуюка (сучасна Туречина). Особливо значимим в тій угоді є те, що вона була скріплена печаткою у вигляді зображення Праматері – Берегині у позі народження Близнят. Це означає, що угода була складена в епоху, коли у зодіаку панувало сузіря Близнят, тобто у межах 6680 – 4400 років до н.е.. Характерно, що це зображення є найдавнішим рисунком писанки (рис. 12.1.), що має в народі назву Берегиня – Неня (Шилов, 2003, с.48).
У державі Аратті мислителі-священослужителі аріїв, котрих називали рахманами, сформували і впровадили у суспільство арійський, творчо-пасіонарний світогляд, утвердивши ідею творчої сили людини, обов’язком якої є самостійне облаштування особистого життя (Васильченко, 2000, с.25).
Результатом діяльності держави аріїв є трипільська культура. Як твердить В. Кобилюх (2003,с.204) трипільців замало називати лише хліборобами. Вони проводили вперед всю античну науку від землі до небес, від зміни релігійних постулатів до зміни календаря у світовому вимірі. Вони були перші хіміки, перші астрономи, перші співаки, та перші агрономи, перші хлібороби та перші моряки далекого плавання. Вони зуміли дати назви всім травам і рибам на землі та знакам зодіаку на небесах, визначили орбіту Землі та Місяця. Їх мовне багатство увійшло будівельною основою до всіх світових мов і культур.
Мабуть з арійських часів існують в українській мові назви фахівців з суфіксом –«ар», тобто умільців конкретної творчої праці. Для прикладу, ось умільці - творці – ари: бовг-ар, бодн-ар, вівч-ар, гонт-ар, гонч-ар, дримб-ар, дуд-ар, молн-ар, мольф-ар, пек-ар, кос-ар, кух-ар, рим-ар, різьб-ар, стол-яр, тесл-яр, трембіт-ар, фігл-яр, фрілк-ар, чобот-ар, шинк-ар та подібні. В етрусків, котрі є арійського походження (від пелазгів), суфікс «ар» також застосовувався з подібним значенням (Немировский, 1998, с.36). Назви з коренем «ар» є в топоніміці Гуцулії. Це – гірський хребет Аршиця в селі Микуличині, гора Аршиця біля села Акришора, гора Аршиця у верхів’ї ріки Бистриці Надвірнянської, хребет Аршиця у верхів’ї Лімниці, урочище Арджелужа у селищі Ворохта та інші.
Гуцульська творча традиція є арійською. Це твердження грунтується на культурологічних фактах, що будуть наведені у подальшому тексті. Вони переконують, що творчі сліди аріїв вкорінені також у нашому побуті. У своєму творі «Шлях аріїв» Ю. Канигін зазначає, що українцям треба діяти по-арійськи: працювати для блага свого народу і вести за собою інших.  
Отже, наш український народ є традиційно арійським, тобто заповзятливо (пасіонарно) творчим, винахідливо вмілим.
Сурахман – арійський мислитель
Серед прізвищ населення Карпат трапляються такі як Сорохманюк, Сорохман, Сорохан, Сорохтей та подібні. А ще «сараманом» у селах Гуцульського Надпруття називають людину-зануду, котра постійно намагається з будь-якого приводу повчати,  чи наставляти  інших. Вищеназвані прізвища є видозміненими від слова «сурахман». В ньому префікс «су» означає вищий рівень досконалості самого «рахмана», що являвся духовним провідником в арійському суспільстві. Отже, сурахмана можна вважати ніби «єпископом» рахманів, арійських священослужителів – мудреців.
У селі Микуличині рід Сорохманюків називають по-вуличному «віщунами» (від слова відати – знати, остерігати від можливого лиха). Нащадки цього роду проживають, зокрема, у присілку Хижки, котрий примикає до гори Маковиця. А за санскритом слово «маковиця» тлумачиться (В. Кобилюх, 2006) «як місце поклоніння богам». Мабуть, на цій виднооколишній горі здійснювали такий обряд сурахмани, що жили поруч з нею у Хижках. А тепер тут проживають їх нащадки – Сорохманюки. Саме в цьому присілку в кожній хаті хтось був побутовим творцем. Це – різьбарі, ткачі, майстри з виготовлення традиційного одягу і взуття, речей домашнього вжитку, а також народні музики. Крім Микуличина прізвища близькі до кореня «сурахман» часто трапляються у селах Косівського, Рахівського та Вижницького районів Карпат.
Треба зауважити, що особистості з подібними прізвищами відзначаються високим рівнем самоорганізованості, самодисципліни та моралі. Тому серед них є як не майстри якоїсь творчої діяльності, то господарські керівники, художники та митці побутового облаштування. Можливо ця творча особливість їх характеру є феноменом генетичного успадкування, помноженим на традицію арійського родинного виховання, що здійснюється за рахманським правилом: Бог є творець і тебе сотворив для творчості.
Цей прояв елітарної спадковості існує у нашому суспільстві мабуть з часів його давнього варнового устрою, що у ведійській Індії називався «законом Ману» (Каганець, 2004, с.197). Згідно цього закону суспільство поділялось на чотири варни: рахмани, кшатрії, вайш’ї та шудри. Варна – це кваліфікаційна функція члена суспільства. Зупинимось на кожному з цих понять та їх відповідниками у називництві сучасної Гуцулії. Їх наявність підтверджує, що і на Україні існувала колись арійська варнова система.
Варна рахманів – це жреці, духовні провідники, «первісна інтелігенція», носії священних знань. Брахма – це давньоіндійський бог Неба і Землі. Крім попередньо наведених прізвищ з назвою «сурахман» на Гуцулії є і топоніми з коренем «рах». Зокрема, це назва міста Рахів та урочище з такою ж назвою у селі Білі Ослави Надвірнянського району. Подібні топоніми зустрічаються по всіх Карпатах (Худаш, 2004). Однак, у багатьох з них буква «х» у корені «рах» заміненана «к» (щоб предметніше було), від чого виникло слово «рак». Для прикладу: чи можуть водитися «раки» на високому гірському хребті протяжністю біля 3 км з назвою «Ракова» у Путильському районі? Зрозуміло, що ця гора мала колись відношення до діяльності рахманів.
Ще до недавна старожили Гуцуліїї відзначали свято під назвою Рахманський великдень. Ось як про це пише корінний гуцул Петро Шекерик-Доників (1937, с.65). «Рахманцкий Великдень припадаєт у середу, у мірні штири тижні від живної середи. Люди його свєткуют, нічьо у той день не робєт, бо кажут шо якби робив на Рахманцкий шош на земли, то земля так би на це банувала, шо вітак позадь цев роботов над тим місцем сім рік нічьо би не родило.
Давно у підгірских місточьках бували головні ярмарки на вівці у Рахманцкий. Рахмани то такі люди, шо цілий рік постєт а на Рахманцкий Великдень їх дванадціть за далекими морями ділитци одним їйцем....»
Ще у 60-х роках минулого століття у селі Микуличині старожили роду Вередюків у присілку Копчин ритуально відзначали Рахманський великдень, кидаючи лушпиння посвячених крашанок-яєць у річку. Вважалося, що через три тижні воно допливе до рахманів і так вони знатимуть, що ми святкуємо Великдень за їх заповітом, котрий вони залишили нам, виселяючись із Карпат. Заповіт їхній в тому, щоб ми на Великдень клали на стіл Сварожу паску та писанки, щоб не робили зла, скромно жили і віддавали хвалу Богові, даруючи свячене бідним. Про святкування Рахманського великодня та існування рахманів в українському суспільстві існує ряд інших тверджень (Шухевич,1904).
Функція рахмана, як відомо з арійських джерел, полягала в тому, що він мав бути постійно відкритим до Божої мудрості, зберігав божественні знання і передавав їх людям. При цьому мав тримати в чистоті тіло і душу. Рахмани-волхви не мали права носити зброї, могли захищатись лише за допомогою рук і ніг, тому вони винайшли бойові мистецтва, від яких пішли карате в Японії та кун-фу в Китаї (Каганець, 2004, с.197). Основою для їх розвитку був бойовий гопак, що виник на Україні ще в арійські часи (Мандзяк, 2006). Його техніку боротьби занесли, переселяючись, арії у названі країни.   
Варна кшатрії. До неї входили «кесоносці» – від слова «кес»: гострий кінець. Звідси сучасні слова: «кіш» – військовий постій, «коса»– зібране у жмут волосся у князя, у дівчини. У косаків – козаків нею був чуб «оселедець». У цю варну входили військові провідники – князі. Дотепер на Гуцулії князем називають зрілу людину – молодого, що веде дівчину до шлюбу.
Захист кшатріями українських земель має прадавню історію, бо ще з часів користування в Україні мовою-санскритом існують такі терміни як отаман  та гетьман . Лише цією мовою тлумачиться їх смисл. Слово отаман означає бойовий провідник і ватажок, той що попереду всіх. А гетьман – це провідна впливова людина, котра визнає силу зброї, обдумує натиск і вирішальність удару (Кобилюх, 2003).      
Варна – вайшї. Це – ділові люди, умільці господарювати, майстри - землероби, господарі – ґазди, представники творчої дії. Можливо з того часу існує українське слово «віче – сільський схід господарів», на якому обирали кшатрія – князя, свойового військового провідника. Очевидно, від слова вайш’ї утворилось слово «вайш’ї–весілля» – громадський шлюб, котрий влаштовують вайш’ї роду.
Варна – шудри. Це некваліфіковані робітники, виконавці робіт та неповнолітні. В Гуцульському Надпрутті існують прізвища, коренем якого є це слово: Шудравий, Шудря, Шандра, Шандрук.
Символом варни рахманів був таємний щодо інших варн знак «сварга», котрий  у сучасників має назву «свастика». Символом влади кшатріїв – князів був «тризуб», а символом варни вайш’ї – шестипроменева зірка – «розета». Значення цих символів буде викладено у подальшому тексті. Про існування колись у Карпатах варнового укладу суспільства свідчать також інші етнологічні факти. Так, ще до Другої світової війни у селах березівського куща Коломийського району духовні особи (колишні «рахмани»в арійському суспільстві) перев’язували комір сорочки стрічкою білого кольору, або сорочку-вишиванку, вишиту білими нитками. Тепер священики греко-католицького обряду обгортають шию білим «обойчиком». Представники руської шляхти Драго-Сасів,  котрі були нащадками воїнів-хрестоносців (Терлецький, 2005), що були засновниками, зокрема, села Березів, обв’язували комір червоною стрічкою (кольором арійського воїна ), що має в народі назву «гарасівка». А прості селяни – землероби обв’язували ковнір сорочки чорною стрічкою. Подібною відбиткою арійських часів можна назвати також пісню на слова Дмитра Павличка, в котрій мовиться:
«….Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками
Два кольори мої, два кольори
Оба на полотні (білому), в душі моїй оба…»
У цих словах – кольори трьох варн. Ці кольори є головними в українській вишивці. Вишивальниці вміють так композиційно їх поєднати, що вони у візерунку виглядають веселково і тому імпульсивно викликають бадьорий настрій у спостерігача. Отже, можна твердити, що ці кольори як, прояв генетичного коду, змобілізували творчий геній Д. Павличка стати князем-кшатрієм – «лицарям Світла» .     Втіленням у природі варни рахманів вважався вепр (Каганець, 2004, с. 202) – сильна, стрімка тварина. Суть цього символічного зв’язку в тому, що виконання рахманом його духовної місії мислителя вимагало наполегливості і віддаленості від світу для аналітичної роботи розуму, а вепр вважався «самітником». Зокрема, мисливці – гуцули старого, досвідченого вепра, котрого важко вполювати, називають «одинець» і вважають його наймудрішим серед мисливських звірів. Для свого прихованого перебування він вибирає непрохідний, «варівкий», тобто безпечний для себе терен. За санскритом місце придатне для життя вепра, називається «варахі». До речі, місцевим відповідником цього слова є назва урочища «Ворохуель Верхній» (селище Ворохта). Його потік випливає з під гірського хребта Кітилівка, що сполучається з горою Гордя. «Гордя»  - за санскритом означає «осердя поселень» (прадавніх мисливців). Тож Ворохуель, від якого очевидно і пішла назва с.м.т Ворохта, була мабуть одним із поселень місцевих рахманів. Тим більше, що порівняно недалеко розміщені колись священні гори: Кобила-Кібела в урочищі Піги та Біла Кобила-Кібела біля села Бережниця. Та й недалеко височить гора Говерла у значенні  «Поклик богів» (В. Кобилюх, 2006). А навколо гори Горді є ряд топонімів, смисл яких дозволяє пояснити лише санскрит. Це – Версалем – «бурхливе, шумливе місце», Менчул – «спрямовувач», Кітилівка – «рівна земля». Ротило – «припирає дух», Буковинка – «багата кормом», Сиголка – «чистосмерековий ліс». Підтвердженням давнього проживання тут первісних мисливців є археологічна знахідка – мікролітичний скребок, виявлений краєзнавцем М. Клапчуком на полонині Сиголка.
Майдани Аратти
Найпершою у світі державою вважається дунайсько-дніпровська Аратта. У ній виникла і творилась унікальна археологічна Трипільська культура, що має загальнолюдське значення . Початок цієї держави датується 62 століттям до н.е. Племена, що її населяли, були основним ядром індоєвропейської мовної спільноти народів, що у 4-1-тисячолітті до н.е. розселились на просторах від Британії до Індії та Китаю, від Скандинавії до Палестини. На нових місцях проживання переселенці утворили держави з коренем слова  «ар»:Бгараті, Урарту, Субарта, Артон, Артаоні, Артанія, Парсія, Іран, Ірак. Символом Аратти був образ верховної богині Інанни з піднятими руками у позі народження Близнят. На Україні цей символ має назву Неня – Берегиня і, як заповіли духовні правителі  Аратти, до цього часу зображається на українських  писанках (Рис. 12.1). Цей символ Нені – Берегині є знаком сузір'я Близнят, котре очолювало зодіакальний календар у 6680-4440 роках до н. е. У літописі Кам'яної Могили (біля Мелітополя), що його розшифрував археолінгвіст А. Г. Кіфішин, мовиться про «близнят Інанни». Їх в українському фольклорі називають Лелем (Лялею) і Полелем, а у грецькій міфології – Артемідою і Аполоном – дітьми богині Лади (Лати) і Діда – Дія (Зевса).
З тих часів виступає в орнаменті Трипілля і першолюдина чоловічої статі, котра в індійській Рігведі називається Пурушею – Рамою. Його зображення є на викопному горшку із Петрен (Рис. 2, а ) і трапляється також на писанках України ( Рис 12.2, б ).
Духовні правителі–рахмани Аратти творили керівну структуру держави, впроваджуючи в індоєвропейське мовне середовище первісну інтелігенцію, що володіла мовою-санскритом і тому була здатною забезпечувати мовні зв’язки на широчезних просторах життя різноплемінної спільноти. При цьому вони розповсюджували знання сільського господарства, тодішних технологій, календарів, суспільної організації, складання і знання вед. Все це забезпечувало в Аратті стан миротворчості і продуктивної праці.    
Про приналежність племен карпатського регіону до первісної держави Аратти свідчить мапа археологів (рис.12.3.), а також наведені у попередньому тексті факти наявності етнологічної спадщини, що донесена до нашого часу як традиція. Це підтверджує також існування у карпатському регіоні топонімів під назвою « майдан».    
Починаючи з IV тисячоліття до н. е., або й на тисячоліття раніше (Шилов, 2003, с.76) в Аратті будували святилища-обсерваторії для календарних спостережень за світилами, для молінь і жертвоприношень. Вони називались «майданами». Це слово перекладається як «діти матері», «матиця». Отже, «майдан» був духовним центром, довкола якого існували інші залежні від нього поселення.
Майдани виникали тоді на обширі від британського Стоунхенджа до зауральського Аркаїма за певною схемою, що стала жрецьким кістяком індоєвропейської спільноти. Тепер встановлено, що майдани розміщались над епіцентрами мантійних каналів і торсійних полів, у місцях виходу підвищеної геокосмічної енергії( Шилов, 2003, с.60).
Українським дослідником О. Слензаком доведено (Васильченко, 2000, с.71), що такі епіцентри розміщені в гірських пасмах, де на великих глибинах стаються деформації у гранітному шарі земної кори. При певній космічній ситуації, коли інші небесні тіла гравітаційно посилюють вплив на планету Земля, у тих місцях виникає пульсаційне напруження від глибинних тектонічних зсувів. В результаті цього виникають вибухи геоплазматичної енергії, так званого екситонного газу. Він є найпотужнішим з усіх відомих енергій, що найлегше засвоюється живими організмами, тому є основним перетворювачем матерії, творцем і рушієм життя. Коли екситонний газ струменить на поверхню, то істоти «стрибком» набувають нові фізіологічно-розумові якості, насичуються свіжою енергією, і починають інтенсивно удосконалювати світ. Безперечно, що це все відбувається не так спрощено. Цей процес є значно складнішим і ще недослідженим належно. Але це явище дає усвідомлення, що викликане цим процесом загальне збудження органічного світу до дій змінює етнічно-територіальну ситуацію у принципово новий стан.    
Ця нова теорія академіка О. Слензака про геоплазматичний вплив на животворні процеси дає пояснення, чому у «пупі Землі», як називають археологи навколо причорноморські терени, у тому числі і регіон України, виникла авангардна цивілізація – творча потуга світу. Бо тут між 46 і 50 паралелями північноі півкулі Землі існують найбільші енергонасичені вузли. Вони є уздовж глибинних, геологічних розломів і тріщин, зокрема в межах Канівських гір. І саме тут стався потужний прояв виникнення і розвитку земної цивілізації, що має назву Трипільська археологічна культура. І тому науковці твердять, що індоєвропейці, тобто арії як світова прогресивна сила, склалася саме на Подніпров'ї (Васильченко, 2000, с. 75).
На Україні всі великі ріки течуть над глибинними розломами земної кори. Отже, крім Подніпров'я до цивілізаційних центрів на Україні відносяться також басейни Дністра і Прута та гори Карпати.
Отже, Карпати є також енергетичним генератором, тому вважаються одним із центрів індоєвропейського розвитку, (Biedermann, 2004). Небезпідставно Ю. Канигін назвав Прикарпатську Галичину – «cакралом України» (Васильченко, 2000).
Як одну із причин того факту, що гори Карпати вже з кінця 19 століття і тепер стали місцем масового відпочинку людей із рівнин, можна пояснити наявністю тут не лише ландшафтної краси і чистоти природного середовища, але й джерел систематичних пульсацій геоплазми – екситонного газу. Саме під його дією прибулі для відпочинку люди тут енергетично збагачуються, стають мобільнішими для подолання труднощів життя, до творчої праці. Ось такою є особливість ще одного, можливо найважливішого, природного ресурсу – оздоровлюючого багатства Карпат.
З етнологічної точки зору можна допускати, що також у Карпатах міг знаходитись один з епіцентрів реалізації у суспільстві творчого мислення первісної інтелігенції – рахманів і, зокрема, розгадок ними божественних законів Світоладу. Таку думку викликає наявність в Українських Карпатах численних «майданів». Ось їх, мабуть, неповний перелік, починаючи з півночі на південь.
Це – село Майдан на захід від міста Турки; урочище Майдан за 3 км від с. Ясенів Львівськї області; село Майдан за 5 км від с-ща Перегінськ; урочище Майдан  за 1 км від с. Волохів; с. Майдан Верхній і Середній Надвірнянського району Івано-Франківської області; с. Майдан за 10 км від с-ща Міжгір’я, с. Майдан за 5 км від Вишківського перевалу Закарпатської області; с. Майдан – Іспас, с. Майдан Середній, с. Майдан біля м. Берегомет Чернівецької обл.; с. Майдан біля с. Солка (Румунія.)
Причина такої частоти топографічних назв – «майданів» у Карпатах науковцями ще не вияснювалась. Проте, одна з особливостей «майданів» – виконання ними функції календарних святилищ установлена недавно археологами (Геннадій, 1998, с.32).Так, у 1972-73 рр., поблизу с. Долиняни на Буковині на вершині найвищого плато було виявлено астрономічне святилище. Маючи рахівний пристрій як модель зодіакально-пленатарного Всесвіту тут первісні астрономи визначали дати річного сонячного календаря. Також на Буковині неподалік від м. Вижниці у 1966 році археологом Б. П. Томенчуком та астрологом Г. Ю. Марченком була виявлена скельна обсерваторія-святилище, що також виконувала календарно-астрономічні функції. Дослідники допускають, що тут міг стояти великий ідол Сатурна. Це – можливо. Бо саме ця міфічна іпостась була божеством небесних сил. Його назва утверджена рахманами від назви зодіакального сузір’я Тельця-Бика, що у різних індоєвропейців по-різному називалось: Перун, Стир, Сатр, Сатурн, Парджанья, Варуна, Аплу-Аполлон та інші.




var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }

Форма входа
Княжий Двір

78500, Івано-Франківська обл., м.Яремче, вул. Грушевського 34/2.
(067) 2602262
(095) 9391514
knyazhyi-dvir@ukr.net
Календарь
«  Январь 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31


Архив записей
Погода
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0