Вторник, 18.01.2022, 16:47
Приветствую Вас Гость | RSS

Княжий двір

Традиційна символіка – духовні ідеї етнопредків

"Сучасної духовної культури українського народу
належно і глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає
його вірувань дохристиянських …”
Митрополит Іларіон (1994, с. 8)
Символи – знакова мова
      У житті давніх, первісних людей найважливішим було богопоклоніння. Це була невіддільна від їх щоденних потреб дія. Релігійні міфи творили і знали тоді лише жреці. Вони передавали ці знання як традицію вибраним ними наступникам. Однак, із впровадженням християнства ці усні знання були втрачені. Тому сучасники не мають письмових джерел, котрі розкривали б світогляд давніх людей та функції міфічних божеств. Лише з давнього фольклору та рідкісних писемних пам’яток здобувають тепер дослідники невиразні обриси колишніх вірувань. Додають до цього інформативності здобутки археологів, зокрема, про послідовність розвитку культів, про їх символіку від часів примітивних уявлень до глибинного розкриття ними принципів світоладу, котрий є проявом складності і взаємопов’язаності божественного втілення задумів Творця у поступ Всесвіту. Ці дохристиянські вірування носять назву "язичництво” від церковно-слов’янського слова "язики”, тобто "народи”. Сучасні дослідники називають цю "народну”, дохристиянську релігію ¬– "етнічною”. Це тому, що вона пронизана народною обрядовістю та традиційним святкуванням урочистостей року, що носять назву "Сварожого календарного кола" (Лозко, 2005).
    Елементи етнічної релігії збереглися на Україні дотепер у фольклорній, традиційній формі, однак без віри у колишніх богів (Фай, 2005, с.57). Дуже істотним є те, що деякі обряди і символи цієї релігії не були втрачені тому, що включали у собі глибинний священний зміст і тому були впроваджені у церемоніально-обрядову практику православ’я (Катрій, 2007, с.17), у декоративне убранство церковних інтер’єрів. Збереглась і сакральна термінологія. Так, процесійний хрест має давню назву "рішка”, що означає "мудрість”, "свято”– світло, ”свічка” – символ святості, "світич” – Трійця,  "церква” – місце благочестивої діяльності, "ікона” – свята річ, "храм” – місце співу і шани, "хрестити” по-гуцульськи «арстити», тобто посвячувати світлом, "кадити” – давати пахощі, "баня-маковиця” храму – показ місця богопоклоніння (Кобилюх, 2006). Головний убор епископа – «мітра» - в мітраїстській релігії означає «сонце». Обряди етнічної регігії (коляда, святвечір, щедрівки, Великдень, зелені та інші свята) були впроваджені в календар християнських свят, але з назвами етнічної релігії. Весь вишивальницький та різьбярський орнамент (хрест, тризуб, свастика, ромб та інше), яким для святочності прикрашають християнські храми , успадковані також від етнічної релігії.
    До речі, необхідно підкреслити, що до збереження церковно-обрядовою практикою народних обрядів вищеназваної етнічної культурної спадщини постійно схиляв греко-католицьке духовенство митрополит Андрій Шептицький. Таку ж етнозберігаючу дію проявляє православна автокефальна церква. Це переконування парохіян українським духовенством щодо збереження народної культури  мало вирішальне значення для формування національної самосвідомості українців. Тому наш народ, маючи цю самобутність, зміг  вистояти в умовах системного кількасотлітнього насильницького ополячення та попівсько-царської русифікації, котра і тепер триває у церквах Московського патріархату. Таким чином, краса обрядових етнічних звичаїв, багатий святочний зміст народної орнаментики та висока пісенна культура творили колись і тепер становлять основний стержень української ідентичності.
Наші етнопредки створили символи, в котрих закодовані вічні божествені ідеї. Їх поява та смислова значимість сягає глибин декількох тисячоліть.  Розкриття суті цих символів хоч би в наближенні необхідно здійснити, щоб таким чином усвідомити величність і глибину духовних переконань наших прадавніх  мислителів.
Як визначає В. Шаян (2000, с. 748), символ– це зовнішній знак уявлень, емоцій та ідей, що не даються висловити глибинно і стисло словами. Думаючи про символ, чи викликаючи його у нашій свідомості, ми долучаємось до магічної дії, що в уяві розкриває комплекс його моральної висоти та глибини. Символи – це слова слів, це – слова-ідеї, що дають початок цілим системам людської думки. Через цю свою властивість сакральні символи стають святістю для їх визнавців.
Особливо важливе значення мали символи у нашу дописемну давнину. Тоді творили їх жреці-мислителі, втілюючи у них священні ідеї. Ідейна  сутність культових символів була відома лише втаємниченим і оберігалася від недостойних. Тлумачення сутності символів відкривало їх поклонникам дорогу до пізнання вищих, Божественних Правд. На жаль, із впровадженням християнства розуміння суті сакральних символів етнічної релігії вважається втраченим. Тепер вони переважно існують у народному декорі як орнаментальна спадщина і розглядаються сучасниками лише як культурне явище.
Науковців, дослідників давньої символіки дивує те, що серед великої кількості знаків орнаментації існують символи, котрі називають універсальними. Так, археолог Т. Ткачук. (2004), при дослідженні трипільсько-кукутенської орнаментації, яка датується 5-3 тисячоліттям до н.е., встановив, що майстри того часу зображали на мальованій кераміці велику кількість фігур у численних варіантах. Але найчастіше серед них траплялись такі універсальні символи як хрести, свастики, поєднання  свастики і хреста, різнопроменеві зірки. Загадковим є те, що вони археологічно трапляються не лише у трипільській культурі, але і повсюдно на просторах північної півкулі  Землі.
Науковці намагаються розгадати причини виникнення та поширення цих універсальних символів у різних традиціях, що існують на значно віддалених між собою географічних обширах. Однією з таких причин вважаються візіонерські феномени. Вони виникають при зміні стану свідомості людини, в результаті чого  вона бачить яскраві видіння.  Ткачук, (2004) провів огляд публікацій, котрі дають підставу твердити, що ще з часів палеоліту шамани, а пізніше жреці індоаріїв володіли знанням використання галюциногенних  рослин для зміни стану свідомості. Це дозволяло їм входити у  вищі світи, звідки і отримували вони космогонічну інформацію і в тому числі вигляд універсальних символів. До психотропних рослин, котрі могли використовуватись шаманами-жрецями для проведення масових візіаційних ритуалів в общинах, зараховують коноплю і ріжок (споринью). На нашу думку, для цього могла служити і скополія карніолійська, по-народному «мадриган». Бо виглядає дивним, чому у природному, дуже сприятливому для її існування ареалі на Україні вона стала рідкісною. Залишились лише окремі її місцезнаходження (С. Ковальчук, 1989). Тому вона оголошена зникаючою рослиною і занесена до Червоної книги України.
В. Демін (2000, с.157) відзначає, що вчення про перенесення душ в інші світи дістало в історії світової культури назву метемпсихозу, а батьківщиною цих знань була Гіперборея. Так називали греки північні терени, куди входять і простори України. Тоді існувала особлива каста жреців-друїдів, котрі володіли здатністю керувати погодою, передбачати події та творити інші магічні дії. Осіб з такою здатністю на Гуцулії називають мольфарами. На жаль, такі знавці вже рідкісні, їхня традиція втрачається.
На нашу думку, можливою є інша причина повсюдного поширення і виявлення артефактів, котрі прикрашені універсальними символами. Їх розповсюдження по північній півкулі Землі було викликане міграційними рухами різних племен, починаючи з палеоліту (Шилов, 2003). Вони розселялись із територіального «казана», в якому творились новаційні  засади первісної культури. Як твердить культуролог П. Бідерман (2005) осередок цього "казана" знаходився в річкових басейнах Карпат та обширах Трипілля.
У подальшому тексті зробимо на основі наявних в  автора першоджерел спробу вияснити, яка ідейна суть закодована в універсальних символах. Порівняльний розгляд їх різнотисячолітніх зображень шокує тим, що вже з прадавності вони стали священними і тому були звеличувані безперервним рядом сотень поколінь наших етнопредків. Саме завдяки цьому вони збереглись та існують і тепер у нашій етнічній спадщині як орнаментальний декор. То ж не дивно, що гуцул-українець у кожне свято, зазвичай, одягається у вишиванку. Бо у ній – священна енергетика наших духовних предків-мислителів. Але життєрадісна гордовитість від вишуканої краси вишиванки повинна бути ще й підкріпленна знанням про суть зображених на ній символів. Тому існує необхідність розгадати ідейно-смислову  ємність універсальних символів, котрими багата українська орнаментика і, зокрема,  гуцульський декор.
Порівняльно-аналітичні дослідження суті універсальних символів забезпечують етнологічний доказ того, що як прадавніми є ці символи, так і прадавніми є часові корені етногенетичного розвитку нашого народу. Бо його етнопредки своїм інтелектом витворили їх зображення, вкладаючи у ці мислеформи своє пізнання Божественних законів Всесвіту, і завдяки набожності та безперервності традиції, що забезпечується безперервністю проживання на віковічно своїй землі, донесли ці священні знаки до наших днів. Тепер вони існують в ужитковому та сакральному мистецтві, як духовні та матеріальні цінності української культури. Тому, як висловився академік Богдан Сушинський (2004, с. 219), «нехай ніхто не сміє розтинати історичну душу Українця на язичницьку і християнську!
Це кому там  із християн-священників не подобається, що народ мій явився світові за тисячі років до явлення Христа?!»
Символи плодючості
За дослідженнями археологів існування людини в Європі нараховує мільйон років. Про це свідчить виявлена ними стоянка первісних людей на лівому березі ріки Тиси поблизу селища Королеве на Закарпатті. Там, у кар’єрі 12-метрової глибини знайдені примітивні знаряддя праці людей 16 різних палеолітичних культурних епох. Це – свідчення життєдіяльності пітекантропів, неандертальців, кроманьйонців-європеоїдів, котрі почергово проживали тут. Це одне з найдавніших поселень людини в Європі (Гладилін, 1986).
Чи існують факти, що демонструють духовний світ цих первісних людей, котрих ми сучасники вважаємо людьми примітивного мислення? Дослідники дещо розшукали.
Сучасна людина озброєна знаннями природничих наук. Тому будь-яке явище у навколишньому середовищі вона здатна пояснити собі як прояв дії законів Природи. Первісна людина цих законів не знала, тому будь-яке загрозливе для неї природне явище вважала проявом божествених сил і була переконана,  що прихильність цих сил можна вимолити жертовністю та нешкідливою поведінкою в природі, бо і саму Природу вважала  божеством.
Для  первісних мисливців, збирачів та рибалок найважливішою була, очевидно, плодючість всього живого, що забезпечувало їх поживою та одягом (шкурами). Тому основним для них було божество, що символізувало плодючість. Про це свідчать викопні статуетки, котрих археологи назвали «первісними Венерами». Вік цих статуеток – 45 тисячоліть. Прадавні скульптори, виліплюючи їх, зобразили своє розуміння зовнішніх ознак плодючості (рис. 12.14 рис. 12.15 і рис. 12.16).
Може вже тоді первісні люди помітили, що пишнотілі жінки кмітливіші і тому як жриці керували у первісних племенах (Шилов, 2003, с.18). Тепер американські вчені довели, що розумові здібності жінок підвищують жирні кислоти омега – 3, котрі накопичуються у стегнах («Експрес, 16.11.07»).
Божеству плодючості – Великої богині Землі – поклонялися і прапредки Гуцулії. Про це свідчить Терношорське скельне святилище біля села Снідавка Косівського району (Кугутяк, 2007).
Тут цілий пантеон священних символічних зображень, скульптурно змодифікованих у скелях ямнянського пісковика. Серед  них особливою помпезністю виділяється 10 – метрова скульптура Великої богині, котру по-народному можна назвати «Берегинею Гуцулів» . Вона «береже» цей край не менше 8 тисячоліть. Підставою для такого датування є наявність у цьому скульптурному комплексі фалічного каменя. Це свідчить про існування тоді культу священого шлюбу Неба і Землі. А археологи датують цей культ пізнім палеолітом – ранньою бронзою (Михайлов, 2005, с.140). Велика богиня вважалася суворою.  Тому її зобразили сліпою, щоб не не боятись її грізного погляду.
У кожній оселі наших трипільських предків було місце святилища, в якому зберігались фігурки Берегині. Крім підкреслено пишної тілесної статури, що символізує плодючість, ці фігурки розорнаментовані  символами засіву та розвитку плода.
Одним з найдивніших явищ природи для первісних збирачів та мисливців, якими верховодили шамани, було, очевидно, народження живого, зокрема птахів із яєць, пуголовків із жабуриння. Тому вони примітивно уявляли, що  душі людей існують також у предметах яйцевидної форми. Такі предмети археологи називають «чурингами». Зразок чуринги, що мабуть є скамянілим яйцем (діаметром біля 60 см) динозавра, виявлений у присілку Бережниця села Криворівня Верховинського району. Власниця садиби, на якій лежало це «яйце»,твердила, що її давні предки називали його «святим», бо на ньому проводився колись обряд вимолювання плодовитості.
Уявлення про яйце – чурингу виникло десь у мезолітті – 10-6 тисячоліть тому. З часом яйце стало прообразом космосу, штучної моделі Всесвіту, як його образно уявляли первісні мислителі десь у протонеоліті (Чмихов, 2001, с.329). Про таке уявлення говориться  у Велесовій книзі (д.1):
    «Се бо Дажбог створив нам яйце,
    що є світ – зоря, яка нам сяє.
    У тій безодні повісив Дажбог землю нашу,
    аби  тая удержана була...».
Яйце стало символом щорічного воскресіння живої природи після її зимової "смерті”, символом переходу життя від предків до нащадків. Тому ще у 6 тисячолітті до н.е. (Шилов, 2003 с. 81) рахмани – духовні правителі установили перший свій заповіт нащадкам: щорічно писати писанки. Слово «писанка» перекладається як "мудрий заповіт жреця”. Відповідно до цього заповіту «пишуть» на Україні писанки і в наші дні. На них незмінно, як табу, зображаються символи, у котрих закодовано ідеї та молитви (Боберський, 2007, с.138). Вершиною вишуканості писанкового орнаменту є гуцульські писанки села Космач Косівського району.
У трипільській археологічній культурі плодючість символізувалася також графічними знаками. Це, зокрема, ромб, у центрі якого є крапка, що імітує посіяне  зерно. Символ плодючості – ромб з крапкою у центрі як символом засіву існує повсюдно у гуцульському орнаменті. Цим знаком традиційно декорують гуцульські ліжники (Рис. 12.18).
Символами плодючості супроводжується народний обряд  гуцульського весілля. Це  – і коровай, прикрашений спіралями-шишечками, що імітують насіння, зачаття та розвиток плода. Це – і хліб – струцель, що за формою нагадує спеленоване дитя (рис.19). Це – і хустка, якою молодий вкриває голову пошлюбленої ним молодої, а форма складеної в трикутник хустки є символом чоловічого начала. Тому  молодицю з того моменту називають «покриткою», тобто вона має захист в особі свого чоловіка. Це – і деревце весільного старости – «прапір», кінець якого встромлений у коровай-колач, що прикрашений плетінкою як знаком безконечності роду. Символом плодючості є і дерево яблуні, до якого при закінченні весілля староста прикріплює деревце-«прапір», щоб плодючою як яблуня була нова сім’я.
У наших прапредків богинею плодючості була, зокрема, Лада. Вона ж є богинею кохання, подружжя, весілля, вона –  мати-кормилиця світу (Воропай,1993,с.315). На Гуцульщині під час весільного обряду співають співанки – побажання молодій на щасливе подружнє життя. Їх називають «ладканки» від назви богині «Лада». У селі Микуличині на межі з селом Космач є полонина з назвою «Ладескул». За народними переказами у давнину на ній збиралась молодь на свято Ярила – бога парубоцької сили. Це – можливо. Бо поруч є гора Лисина Космацька, на якій у 2006 році прикарпатські дослідники виявили прадавнє календарне святилище (Кугутяк, 2007, с. 46).
Необхідно ще підкреслити, що трипільський символ – ромб з 4-ма секціями і точками-«насінинами» в них (рис. 12.15) свідчить про те, що трипільцям вже тоді був відомий закон успадкування. Суть його в тому, що у комбінації оплодотворення приймають участь по дві алелі кожного з батьків дитини, котрі несуть спадкову інформацію від дідів і бабів. Це означає , що у трипільців існувала заборона на близькокровні шлюби. Така заборона характерна і для гуцульської традиції (див.: Ґердан). Цей генетичний закон успадкування був відкритий у наш час щойно на початку ХІХ століття чеським монахом Г. Менделем.
Можливо також, що «ромб з чотирма насінинами» був символічним нагадуванням молодій жінці народити не менше 4 дітей, щоб гарантованим було продовження роду. За найдавнішим українським звичаєм  молодиця одягала шлюбну сорочку, вишиту ромбовидними сітчатими візерунками, що символізували засіяне поле. Таку сорочку вона мала ритуально носити до народження першої дитини.
Весь цей ряд символіки диктував молодиці заповіт її предків: бути творцем   продовження роду, втілювачем життя дідів і батьків  у життя нащадків, щоб цим забезпечувати вічність роду.




Повернутися до ЗМІСТУ


Форма входа
Княжий Двір

78500, Івано-Франківська обл., м.Яремче, вул. Грушевського 34/2.
(067) 2602262
(095) 9391514
knyazhyi-dvir@ukr.net
Календарь
«  Январь 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31


Архив записей
Погода
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0